Поэзия читать бесплатно и без регистрации. Cтраница 86

«Дон-Жуан» — итоговое произведение великого английского поэта Байрона с уникальным для него — не «байроническим»! — героем. На смену одиноким страдальцам наподобие Чайльд-Гарольда приходит беззаботный повеса, влекомый собственными страстями. Они заносят его и в гарем, и в войска под командованием Суворова, и ко двору Екатерины II… «В разнообразии тем подобный самому Шекспиру (с этим согласятся люди, читавшие его „Дон-Жуана“), — писал Вальтер Скотт о Байроне, — он охватывал все стороны человеческой жизни… Ни „Чайльд-Гарольд“, ни прекрасные ранние поэмы Байрона не содержат поэтических отрывков более восхитительных, чем те, какие разбросаны в песнях „Дон-Жуана“…»

Иван Петрович Мятлев (1796–1844) — русский поэт. В литературных и великосветских кругах приобрёл репутацию острослова, стихотворца-любителя: его куплеты, экспромты, стихи «на случай» и каламбуры ценили А.С. Пушкин, М.Ю. Лермонтов, В.А. Жуковский. Известен главным образом как автор слов романса «Как хороши, как свежи были розы…» и макароническими русско-французскими стихами, в том числе большой поэмой «Сенсации и замечания г-жи Курдюковой за границей, дан л’Этранже».На слова Мятлева писали музыку Бородин, Варламов, Глинка.Несколько неожиданна в этом светском человеке 1830-х, всю жизнь проведшем в петербургских гостиных и за границей, жилка народности, которой проникнуты многие его стихотворения («Фонарики-сударики», «Новый год», «Настоечка тройная, или Восторг» и др.). Положенные на музыку, они воспринимаются как народные городские романсы.Люблю я парадоксы ваши,И ха-ха-ха, и хи-хи-хи,Смирновой штучку, фарсу СашиИ Ишки Мятлева стихи…М.Ю. Лермонтов (Из альбома С.Н. Карамзиной, 1841)

Богдан-Ігор АнтоничБогдан-Ігор Антонич (1909-1937) нарадився 5 жовтня 1909р. на Лемківщині в родині сільського священика Василя Кота, котрий незадовго до народження дитини змінив прізвище на Антонин.У 1914 р. родина Антоничів перебралася до Відня, де з гіркою бідою перебула чотири роки. У 1919р. Богдан з мамою (батька заарештувала польська влада) переїхали на Пряшівщину до материного брата, якого невдовзі режим Пілсудського скарав на смерть за домагання прав для галицької Лемківщини.Україна в цей час переживала історичний момент. На початку 1919 р. Об'єдналися дві молоді держави: УHР (Українська Народна Республіка) і ЗУНР (Західно-Українська Народна Республіка). І хоча її політична доля одразу ж зависла на волоску, цей короткий спалах незалежності перейшов у вимір культури. «Галичани» у Польщі, «східняки» усклад] УРСР, «закарпатці» в Чехії почували себе (з певною мірою ідеалізму) частинками великої України, якої ще немає на жодній карті світу, але яка неодмінно буде. На період такого національного ентузіазму припали шкільні роки Богдана-Ігоря.Труднощі війни відбилися на здоров'ї хлопця. Він часто і тяжко слабував. Тому спершу йому найняли приватну домашню вчительку, а в 11 років віддали до Сяноцької гімназії. Саме в цій єдиній на всю Лемківщину польській гімназії (українських тоді там взагалі не було) дві години на тиждень відводили українській мові, основний наголос за вісім років навчання робили на грецьку та латину.У 1923-25 pp. Б.-І. Антонич почав писати твори. Два останні роки навчання в гімназії його вчителем був Лев Гец, згодом відомий український художник. Гец осучаснив смаки Антонина, й мав на учня великий вплив. Навчаючись в університеті та по його закінченні, Богдан-Ігор надсилав учителеві свої книжки, які той оцінював дуже високо, сприймаючи їх «з нестримним захопленням». Антонич-гімназист захоплювався музикою, непогано грав на скрипці, котру потім згадував у віршах як «музичне дерево». Виступав на шкільних концертах і навіть компонував мелодії. Також малював і серйозно цікавився образотворчим мистецтвом.У 1928р. Б. І. Антонич закінчив гімназію і записався на гуманітарний факультет Львівського університету (спеціальність – слов'янська філологія);З 1931 р. почав друкуватися в періодиці. Саме тоді в бібліотеці журналу «Дажбог» заявилася його перша збірка «Привітання життя».У 1933р., закінчивши студії в університеті з дипломом магістра філософії, Антонич став вільним літератором. Від 1934р. Б.-Г. Антонич активно друкується в західноукраїнських часописах «Вогні», «Дзвони», «Назустріч», «Ми». Тоді ж заходами Богдана Кравціва він видав збірку «Три перстені», за яку отримав літературну премію Товариства українських письменників і журналістів ім. Івана Франка. За неповних чотири роки письменник готує до друку чотири книги поезій, працює над малою прозою, пише роман і лібрето до опери, пробує себе у ролі мистецтвознавця. У 193б р. виходить найбільша прижиттєва збірка Б-І. Антонича «Книга Лева».Видужування після операції у Г937р. ускладнилося запаленням легенів. Слабе серце не витримало. 6 липня Богдан-Ігор Антонич помер. Поховано поета на Янівському цвинтарі у Львові.Збірки «Зелена євангелія» та «Ротації» вийшли у 1938р. посмертно.«Зелена євангелія» – це книга природи «Ротації» – книга міста й цивілізації, а «Велика гармонія» – книга віри. Антонич цікавиться колективною пам'яттю й уявою праслов'ян. Префікс пра- багато важить у його світогляді. Поета манить глибина віків і далекі покоління. Час тут розгортається у дві фігури – лінії і кола. Лінійний час – ряд безперервних подій, життя від народження до смерті. Коловий час – це час вічних повернень і перевтілень. Добрий приклад такого розуміння часу дає календарна обрядовість у фольклорі), що ніби повертає нас певного дня до тих самих, щороку повторюваних ритуалів: щедрувань, колядувань, накликання весни, утоплення Марени в купальській воді. Ідея про безсмертя як безконечну мандрівку душі (відоме з давньоіндійської філософії переконання, що душа народжується вдруге, залежно від свого попереднього життя, у людині, тварині чи рослині) захоплювала поета.Творчість Антонича споріднена з фольклором, він розлого покликався у власних віршах на християнську міфологію, пов'язану зі старозавітними переказами, канонічними євангеліями і навіть апокрифами. (Особливо прикметною тут виглядає «Книга Лева», де поет вдається до міфів про походження стихій, світил, землі всього сущого). В останніх двох збірках – «Зелена євангелія» та «Ротації» – Антонич дає ліричні переспіви початків існування: «Перша глава Біблії», «Міф», а також картини апокаліпсису: «Кінець світу», «Сурми останнього дня». Майбутню загибель цивілізації він бачить як момент вічного ланцюга творень і нищень.Крім того, Богдан-Ігор Антонич використовував мотиви античності (єгипетської, Індійської, грецької) й поганської міфології слов'ян про великий колообіг життя у Всесвіті. Він понад усе цікавився так званими дописемними культурами. Його наснажувала думка про творення новітніх міфів, що народжуються на наших очах. Він не вважав їх менш справжніми, ніж прадавні. Навпаки. Писати вірші – це вже означало для нього займатися міфотворенням.Поет міряє час не місяцями чи роками, а століттями. Шукаючи затерті сліди минулих народів і завмерлих культур, він бачить себе доісторичною людиною, з правіку пов'язаною зі своїм місцем під сонцем, зі своєю землею:В Антонича ніколи не знайдете зверхнього погляду людини як царя природи, навпаки, він щоразу підкреслює, наскільки рівними й наскільки схожими виявляються живі істоти, звірята, люди та рослини перед стихією, молить Бога берегти в завію «і людські, і звірячі кубла». Недарма ж основою основ серед образів Антоничевої поезії став образ землі як стихії.Б.-І. Антонич є автором шести книг поезії. Крім «Привітання життя» (1931), він встиг видати «Три перстені» (1934), «Книгу Лева» (1936) і впорядкувати ще три – «Зелена євангелія», «Ротації» та «Велика гармонія». Поет укладав свої збірки з надзвичайно тонким відчуттям композиції. Він не працював за принципом «що написав – те й видав». Три останні збірки готував упродовж чотирьох років, помалу вибудовуючи задум і заповнюючи його формою.Критики все ще до кінця не визнали важливість Антонича в розвитку української поезії. Вони продовжують вагатися стосовно його точної позиції у спектрі української літератури XX сторіччя. Хоча сам Антонич співвідносив свою поезію з авангардом, він писав її радше у загальному руслі сучасної йому поезії, ніж у якійсь конкретній поетиці. Всупереч окремим школам і літературним рухам, він говорив про «авангардний підхід» з постійним пошуком нових, більш відповідних засобів вираження, постійним творенням, постійним розвитком пізнавальної сили мистецтва.У «Привітанні життя» він починав як романтичний бунтівник, тоді звернувся до мрій і спогадів дитинства у «Трьох перстенях» і, врешті, наново відкрив себе у ролі міфотворця, чию манеру письма можна би описати як щось на межі символізму й авангарду, але що нелегко визначити з точки зору критики. Антоничева здатність вживати різні способи вираження й різні перспективи огляду дійсності, його відкритість до багатоголосся і багатоманіття виявляє його віру в те, що найкращий спосіб розпізнати і схопити єдність всього сущого – це відтворити суперечності, притаманні земному світові в часі й просторі. Проте у вищій позасвітній дійсності «за зорею» (збірки «Книга Лева» та «Зелена євангелія») ці суперечності подолано й представлено як частини єдності, вічної цілості, що її інтуїтивно відчуває митець. У самому осерді Антоничевої естетики перебуває позасвітня краса, з якою споріднена краса земна, і яка, в його розумінні, творить «велику гармонію» – абсолютну істину.Проблема істини надихала Антоничевий пошук праслова – «правдивого слова»; він поділяв переконання модерністів, що первісні слова знаходились біля витоків часу, а тому поєднують сучасність із втраченим Раєм непідробної гармонії взаємин людини і природи. Антонич вважав, що тільки мистецтво спроможне надати довершеності жахливому досвідові життя. Антонич поділяв символістську тугу за вищим світом, особливості уяви й специфічну музичність вірша; з авангардом його пов'язували пошана до поетичного ремесла, позиція нерухомого спостерігача, парафраз і ретельна робота зі словом. Таким чином він досягнув у поезії співпраці раціонального та ірраціонального начал. Антоничева повна спадщина виявляє цю поетичну хорду між пророчим видінням і конструюванням.Велика самоцінність спадщини Антонича, а також те, як він поєднав ідеї авангарду і міфопоетики, робить його центральною постаттю в українській поезії XX ст.ОСНОВНІ ТВОРИ:Збірки «Привітання життя», «Три перстені», «Книга Лева», «Зелена євангелія», «Ротації» та «Велика гармонія».

"25 января 2008 года Высоцкому, спорить о котором не прекращают и по сей день, исполнилось бы 70 лет. Это издание – первое собрание, сделанное не «фанатами», но квалифицированными литературоведами (составители – Владимир и Ольга Новиковы): все тексты являются выверенными и снабжены комментариями. «Собрания сочинений бывают у многих авторов, но не всегда количество переходит в качество. Только в счастливых случаях произведения одного автора образуют своего рода библию („библии“ по-греч. – „книги“). В случае с Высоцким это получилось. Мы еще не раз откроем его четырехтомник, чтобы искать ответы на вопросы третьего тысячелетия». Вл. Новиков

Поэма «Сфинкс» впервые была опубликована в 1894 г. с посвящением Марселю Швобу, французскому писателю, другу Уайльда и переводчику его произведений на французский язык.Оскар Уайльд. Собрание сочинений в трех томах. Том 3. Москва. Издательство «Терра». 2000.Перевод Николая Гумилева.

Авторский сборник стихотворений и текстов песен.Константин Арбенин — поэт, прозаик, драматург, лидер известной санкт-петербургской группы «Зимовье Зверей». Самое полное издание песенной лирики этого коллектива включает в себя тексты песен и стихотворения двенадцати альбомов (1995–2005), а также либретто музыкальных сказок «Свинопас» (1998) и «Звери ищут лето» (2003). Кроме того, в книге представлены песни Арбенина, не входящие в репертуар «Зимовья Зверей». Книга адресована не только ценителям творчества группы, но и всем, кто увлекается современной поэзией.

Гимн женщине — подруге, любимой, матери, дарующей жизнь, счастье, силы для нелегких свершений, мужество в тяжкой борьбе, — вот лейтмотив книги Расула Гамзатова.

Леонид Шваб родился в 1961 г. Окончил Московский станкоинструментальный институт, жил и работал в Оренбурге, Владимире. С 1990 г. живет в Иерусалиме. Публиковался в журналах «Зеркало», «Солнечное сплетение», «Двоеточие», в коллективном сборнике «Все сразу» (2008; совместно с А. Ровинским и Ф. Сваровским). Автор книги стихов «Поверить в ботанику» (2005). Шорт-лист Премии Андрея Белого (2004). Леонид Шваб стоит особняком в современной поэзии, не примыкая ни к каким школам и направлениям. Его одинокое усилие наделяет голосом бескрайние покинутые пространства, бессонные пейзажи рассеяния, где искрятся солончаки и перекликаются оставшиеся от разбитой армии блокпосты. Так складываются фрагменты грандиозного эпоса, великих империй смысла – погибших, погребенных в песках, и тем не менее собранных лирической линзой в магический кристалл, в целокупный «небесный Чевенгур».

Мистическая поэма английского поэта-романтика Джорджа Ноэла Гордона Байрона (1788–1824) о неуспокоившемся после смерти духе, стремящемся получить прощение и вернуть утерянную при жизни любовь.

Андрей Дементьев – один из самых любимых поэтов России. Его стихи и песни знают многие поколения нашей огромной страны. Поэзия Андрея Дементьева – это глубокая лирическая интонация, ясность, простота. В каждой строчке чувствуется преемственность поэтических поколений. Всю жизнь Андрей Дементьев изучал творчество М.Ю. Лермонтова, чья трагическая судьба, любовь, гибель отображены во многих стихотворениях этого сборника, который автор посвятил великому поэту России.

«Я знала, что многие нам завидуют, еще бы – столько лет вместе. Но если бы они знали, как мы счастливы, нас, наверное, сожгли бы на площади. Каждый день я слышала: „Алка, я тебя люблю!” Я так привыкла к этим словам, что не могу поверить, что никогда (какое слово бесповоротное!) не услышу их снова. Но они звучат в ночи, заставляют меня просыпаться и не оставляют никакой надежды на сон…», – такими словами супруга поэта Алла Киреева предварила настоящий сборник стихов.

Что такое любовь? Какая она бывает? Бывает ли? Этот сборник стихотворений о любви предлагает свои ответы! Сто самых трогательных произведений, сто жемчужин творчества от великих поэтов всех времен и народов.